Надія Шевлякова

Письменниця Надія Шевлякова (67 років, м. Тростянець, Україна) представила свою творчу роботу на міжнародному конкурсі. Це конкурс Сузір’я Україна-Європа, 19-й сезон.

Семаргл” – соціально-психологічна повість у жанрі фентазі для дітей середнього та молодшого шкільного віку.

Це пригоди сестри та брата, які приїхали на відпочинок до бабусі в село Боголюбове. Обвал у кар’єрі познайомив і здружив дітей з місцевим грифоном, який літав у часі та просторі та знайомив їх з історією рідного краю. Грифон стає Семарглом, тобто безсмертним, якщо виконує певні функції: навчає розумному, доброму і вічному.

Щоб отримати повний електронний текст повісті, допоможіть автору на будь-яку комфортну суму від 36 грн і вкажіть свою електронну адресу. Залучені кошти допоможуть автору рекламувати твір і видати паперову версію повісті.

Також авторка пропоную цю свою книжку обсягом 90 сторінок – видавцям до друку. Є ілюстративні чорно-білі малюнки, які можна використати окремо в якості розмальовок або в книзі.

Семаргл

Семаргл – Надія Шевлякова

Блакитний будиночок

Про поїздку до бабусі у село Боголюбове, що поруч з Тростянцем на Сумщині Аня та Діма зовсім не мріяли.

Бабуся до Харкова приїздила не часто. Скаржилась, що від галасу та засміченого повітря у неї голова болить та тиск піднімається. Вежі для стільникового зв’язку у селі не було, то ж можна було додзвонитися лише, коли піднімешся на гору, яку у селі чомусь звали городищем. Та що там казати, у селі навіть звичайного сільського клубу не було, щоб потанцювати, а про суші- бар чи піцерію там, напевне, й не чули.

То ж, коли мама Таня розповідала про улюблені місця у Боголюбовому, де влітку купалися, а взимку каталися на санчатах, Діма відмовчувався, а Аня робила великі очі і говорила категорично – «Ні! Я хочу на море! Або ще краще буду вдома сидіти за компом!», «Там буде сумно». «Мені там не цікаво».

Татко вже півроку був за кордоном – потрібно було двокімнатну квартиру розміняти на трикімнатну з великою доплатою. А щоб кошти заробити, потрібно їхати до Польщі чи Німеччини, де робота важка, але добре оплачувана. Аня сумувала за татком, але розуміла, що татка не буде ще довгенько. Діма зовсім не показував, що сумує за татусем, але часто нарікав: «Якби тато був поруч, то…» і далі висловлював усі свої побажання, які можна було б виконати лише чарівній феї і то з потужною магічною паличкою.

Нарешті настав той червневий ранок, коли мама наполегливо, мов до школи, зібрала ранці з речами, сумку з продуктами, які напередодні купила у супермаркеті, збудила дітей і повезла їх на машині до бабусі в село.

Вже в машині доїдали бутерброди, бо їхати ще три години. Діма, як завжди засунув цілий бутерброд до рота, аж ковтати було несила, щоб не заважав клацати мобілкою у пошуку піратських скарбів. Аня відкусювала маленькими шматочками, відкладала на серветку, щоб знову поринути у інтернет-гру. Коли в черговий раз провела по серветці, то бутерброду там не знайшла6

– Ма-мо, він знову стирив мій бутерброд.

– Дімо, ну навіщо ти так робиш?

– А вона вранці мене штурхала…

Тоді мама стишила хід машини, витягла з бардачка два солодких батончика, простягла дітям:

– Не сваріться, ви повинні захищати один одного… Я вас обох люблю.

За вікном мелькав зелений світ з візерунками трав та квітів, домашніх тварин та ошатних будиночків. Під колесами шурхотів асфальт, синім маревом виблискували річечки під мостами та місточками та з гуркотом пролітали зустрічні фури. Всього цього діти не помічали, бо були захоплені новою грою, яку встигли записати на мобільні телефони. Гра називалася «Скарби небесної пітьми», проте, навіть, Дмитрик не сахався від несподіваних вторгнень скажених піратів, орків чи лихих змієголовців. Якби знову не сварка між дітьми:

– Ма-мо, він з’їв мій батончик!

– Не батончик, а лише невеличку частинку, яку ти поклала на сидіння авто. Ти ще й сказала, що не хочеш більше.

– Я залишила на потім, коли дуже захочу.

– Діма, так не можна, треба ділитися, залишати ще й сестричці.

– Добре, а ти дай нам ще по батончику. Я тоді не буду брати в Аньки.

Навіть не помітили, коли колеса авто торкнулися второваної ґрунтової дороги, а потім машина зовсім спинилася.

– Приїхали, – коротко повідомила матуся і вистрибнула з машини.

Діти ще деякий час продовжували «віртуально воювати», а потім випадково глянули у вікно автівки і застигли з широко відкритими очима.

Машина зупинилася на самісінькій верхівці гори, а перед ними на сотні кілометрів розкинулась жива панорама первісної у своїй святій красі природа. Легка органза туманів чарівним пензлем диво-майстра ледь помітними мазками створила ілюзію нереального світу казок та легенд. Далекі соснові ліси кликали до себе прохолодною таємничістю. Крізь оксамитові кущі лозняку де-не-де проглядала і виблискувала кришталем в’юнка річка аж занадто синього кольору. У підніжжі височенної гори скупчилися, мов намальовані, біленькі хати, оточені зеленими шапками рясних вишень. А зовсім поруч, майже біля ніг, п’янко пахли диковинні квіти. Принаймні у харківських крамницях таких не зустрінеш.

Аня перевела погляд на брата і зрозуміла, що не лише вона була спантеличена дивовижною красою ландшафту. Мама стояла, мов маленька дівчинка – струнка, весела і трохи збентежена, як і діти. Вона побачила, як крізь хмаринку, пробилися яскраві промінці сонця і миттю віддзеркалилися у Ворсклі, а потім крихким золотим дощем розсипалися і над лісовою галявиною, і над росистими луками, і над біленькими хатинками:

– Тут був кордон з кримським ханством чи Гуляй-полем. – мовила мама Таня. – Внизу під городищем ішла дорога з Тмутаракані до Києва, по якій безпечно ішли обози ще у VIII ст. А на цьому городищі, де ми стоїмо, було створено військовий опорний форпост з унікальною оборонною системою, яка пізніше отримала назву Білгородська засіка. А за сільським клубом, що у нас за спиною, знаходився окільний посад, де проживали військові прикордонники та їхні сім’ї.

– Звідки це ти знаєш? – запитав Діма і ще з більшою повагою подивився на матусю.

– А я чула це від старих людей, які брали участь у багатьох розкопках на городищі. Отам біля рову на городище, де колись був місточок, стояла табличка, що це пам’ятка архітектури 8-12 століття. Коли розкопки вели студенти Сумського пед університету, то знайшли вироби з кісток нехарактерних для нашої місцевості тварин: білих оленів, ведмедів, песців, навіть носорогів. Там, де звивиста дорога до річки, знайшли останки песика, якого студенти дотепно назвали Кубиком, бо він був згорнутий клубком, обережно перенесли до фондів Сумського університету, як і кераміку, вироби та культові обереги. Ці знахідки, зважаючи на особливості кераміки, характеризують слов’янський період поселення.

А отут, в улоговині між пагорбами жили стародавні поселенці. Там зараз багато блакитних квітів, які місцеві влучно назвали Петровими батогами, бо міцні, мов шпагат. Насправді, це – цикорій…

– А, знаю, знаю. У нас у садочку напій з нього давали, схожий на каву,- викрикнув Діма.

– Вірно. Його ще козаки споживали.

– Розкажеш, як його готували? – втрутилась Аня.

– Розкажу. А ви бачили глечики вище ніж людина?

– Ні, – покивали головами діти.

– Унікальними виявились зерносховища у вигляді велетенських (більше зросту людини) глечиках, закопаних у землі на окільному посаді, за 200 м від сучасного клубу. Таких глеків розкопали чотири, але те, що тут їх могло бути значно більше – робоча версія археологів. Вчені вважають, що у таких глеках зберігали овочі, вино, мед чи інші продукти харчування. Їхнє місцеположення розташоване під господарчими спорудами давніх поселенців.

– І це все тут, довкола нас? – з недовірою закричав Діма.

– Так. А тепер -тихо, а то янголи над селом пролітають,- стиха мовила матусенька і вже зібралася продовжити мандрівку, коли почула прохання сина:

– Спинись. Дай постояти ще трішечки. Зараз станеться щось неймовірно казкове, напрочуд дивовижне…

– Я знаю. Я це вже відчувала багато років тому. Просто перейдемо правіше. Там ще гарніше.

– Тут те ж саме.

– Е-е-е, ні. Там, як раз під нами, батькова хата.

– Ми вже забули. Котра з них? – дивувалися діти.

– Ота, блакитна, де біля двору рожеві мальви, а у дворі біля кабиці ваша бабуся…

– А що таке кабиця? – запитав хлопчик.

– А я знаю. – застрибала Аня. – Бачиш у дворі пічечку під очеретом. Коли на вулиці дуже жарко, більше 30 градусів, то в хаті повинно бути прохолодно, що б сховатися від спеки. Тому влітку у хаті не топлять, а готують їжу у дворі на тимчасовій плиті. Там і гусям, і корівці запарювали жмих, щоб поживніша їжа була.

– А що таке жмих? Його можна їсти? – це знову не вгавав Діма.

– Про все дізнаєшся згодом, коли будеш спілкуватися з місцевими аборигенами, – вискочила вперед Аня. – Так, мамо?

– Все вірно, моя розумничка, – погладила по плечу доньку.

Діма вже хотів спитати хто такі аборигени, коли його за руку смикнула сестра і вказала на в’юнку стежинку, вздовж якої росли дрібні яскраві квіти.

Вузенька доріжка зміїлася від городища аж до самого двору Блакитного будиночка. Аня та Діма запитально подивилися на маму, а потім не змовляючись побігли донизу. Не кошена сива трава била по ногах, плуталась у кросівках, так і намагалася стриножити, щоб дитина котилася з гори, а не бігла.

Діти одночасно спинились, коли по побачили високий дерев’яний стовп з перетинкою, дуже схожий на лелеку. До нього було прив’язано металеве відро, яке зачепилось за гачок. Пізніше вони взнали, що так здавна набирали воду з кринички, а рухливий стовп міг подавати воду від цебра аж до дерев’яного зруба-поїлки для корів, або одразу ж у двір. Його згори не було видно, а зараз він виріс, мов з самої гори раптово та зненацька, мов бусел прилетів, відкрив дзьоба та клекоче про гарну долю для рідного краю.

– То журавель, яким дістають воду з колодязя, – пояснила сестра

Може тому, що задивилися на незвичайного птаха з криниці, то ж не помітили, що мама вже приїхала до двору, витягла важкі сумки, обцілувалася з бабусею. І вже лагодила до столу просту селянську їжу: балабухи з часником, уюни в капусті, вареники з вишнями, запашний компот, який бабуся чомусь називала узваром. Бабуся весь час пригортала до себе дітей:

– А як виросли, а які худенькі, а які бліденькі, слабенькі…

– Не перебільшуй, мамо. Діти, як діти. У Харкові всі такі…

Аня подовбалася виделкою у капусті і відвернула носика:

– Такого їсти не буду!

Бабуся перестала усміхатися, здивовано подивилася на онучку і занепокоєно запитала:

– Ганнусю, дитинко. Не смакує? Не добре? Чи лише незвично?

– Не смакує, не добре і загалом не хочу я такого.

– Так у нас же такий закон, якщо не хочеться взагалі їсти, то можна піти гусей загнати з левади або телятко погодувати з пляшечки. Обирай, що тобі більше пасує.

– Не буду телятко годувати, не піду гусей ганяти, буду тут на лавці сидіти. Я заморилася: увесь день не спиш, усю ніч не їсиш. Звичайно, стомишся.

Бабуся похитала головою:

– Твій вибір. – І продовжила розмову з донькою про погоду, колорадських жуків, улюблені Танею райські яблучка внизу городу.

Аня сиділа під грушою, намагаючись включити смартфон, щоб розпочати нову гру «Жахи довкола скарбів», але чомусь мобільний не слухався. Він взагалі для всіх був поза зоною. Дівчинка сховала телефон і почала спостерігати за бджілкою, яка вмочала ноги у серединку рожевої квітки, потім за равликом, який намагався перелізти до миски з водою біля курей… А від столу так смачно пахло смаженою капустою з рибою, що вона вже пожалкувала, що так пихато та необачно повелася за столом. А Дмитрик ще й добавки попросив. Вона згодна була їсти лише балабухи, бо, як з’ясувалося, вони виявилися ще смачнішими.

Дівчинка тихенько підійшла до столу, сіла на лаву біля Дмитра. Відкусила шматочок балабухи і схопила виделку, щоб посмакувати уюном.

– От і добре, – сказала бабуся і поклала на тарілку балабушку у смачному соусі, капусту та рибу.

Вже стало сутеніти, коли мама вирулила з двору у зворотну дорогу додому, а діти стали лаштуватися спати.

Саме в цей час Дімі захотілося їсти. Як би це було вдома, то мама одразу б побігла на кухню, зробила б бутерброд з ковбасою, наколотила б чаю і принесла б все це своєму улюбленцю. Бабуся ж усміхнулася і запропонувала маторжаники з сметанкою. Але за сметанкою потрібно було спуститися до погреба. Діти вже давно обстежили все довкола хати, заглянули до погреба, який чомусь назвали кобриком. Бабуся посилає онука в погріб:

– Дімочко, збігай принеси свіженької сметанки. Вона там скраю біля банок з варенням стоїть. До маторжаників дуже смакує, можеш ще й варення прихопити.

– Ні, не піду до кобрика, там темно.

– А ти світло включи. Я вже тобі показувала де вмикати…

– А біля вмикача може таракан сидить…

– Та звідки у нас таракани? У нас таких тваринок, слава тобі Господи, вже давно не було і ніхто з сусідів не скаржився. Ганнусю, сходи ти, дівчинко.

Аня робить круглі оченята:

– Ти що, бабуню, там біля дверей павук сидить з оттакенними ногами.

– Та нема там павука, вчора ми з сусідом Володькою разом віником його вигнали…

Однак, діти навіть вухом не повели. Доки бабуся сама сметану з варенням принесла, та до вечері запросила. Вона згадала, як кілька років тому, коли ще дідусь був живим, онуки лякалися не лише «кобрика», а й забиття курки чи гуски.

Та найбільше діти жахалися, коли на другий день після приїзду онуків старенькі вирішила порадувати свіженьким м’ясцем: заколоти кабанчика. Ще напередодні ретельно вимили ослінчики та дерев’яні столи, до дзеркального блиску начистили каструлі та тази, розчистили середину двору, принесли солому та лампи для смаження…

Місцеві діти такої події півроку чекають, до Паски чи Різдва, радіють коли свинячі вушка обсмалять, почистять-помиють та дітворі віддадуть погризти. А тут навпаки, тільки побачили приготування – з двору втікають, бо вже прибігали до бабусі, отримали гроші, закупили в місцевому магазині чіпси, колу, цукерки, домовилися з хрещеною, яка жила аж на Ведяєва, заночувати у неї…

А по обіді наступного дня навшпиньках проходили через двір з закритими носами, не так як ми це звичайно робимо, а згори двома пальцями, що б здалеку було видно. Сторожко озиралися на кухню і стрімко вбігали у світлицю. Вже там могли дивитися телевізор чи гратися.

Згодом дідусь занедужав, а бабуся могла обпатрати хіба що курку. А у господарстві на радість старенькій вистрибувало козенятко. Справа йшла до осені, годувати стрибунчика було нічим, то ж вирішили: доки онуки сплять, оббілувати козеня та відвезти у райцентр на базар. Вже й з продавчинею домовились.

Ще вдосвіта вирішили всі справи, старанно посипали всі місця піском, а голову тваринки засунули в казан, накрили каструлею, ще й до погребу занесли поставили подалі, де картоплю зберігали. Вже поверталися з міста у село, а між собою стиха перемовлялися:

– Що ж ми дітям скажемо, де поділося козеня?

– Є кілька версій. Скажемо, що до лісу втекло, або вовки загризли…

– Плакати будуть. Треба схитрити. Скажемо, що прив’язали за городом, щоб паслося, а ви не вберегли, то ж хтось украв козеня…

На тому рішенні й спинилися біля власних воріт. Як же були здивовані, коли побачили обох онуків біля хвіртки зі згорнутими на грудях руками. Так зазвичай сусідка Орися стрічала свого Василя після шинку. Ще рано, а вони вже на ногах, але ж щодня спали до обіду.

– Ну і де ж ви поділи наше козеня?- це вже Діма насупив брови на діда.

– Треба подивитися за городом,- це вже лагідно бабуся обіймає онучку,- там прив’язували, коли поїхали…

– Ти ще скажи, що то ми винні, вовкам козлика віддали, а голову в казані під каструлею в кобрику сховали…

То було колись. А сьогодні після вечері діти швидко розбіглися по кімнатах, розташуватися на власних м’яких ліжечках з велетенськими пухкими подушками та яскравими ковдрами та простирадлами.

За звичкою Діма засунув руку під подушку (він ще з самого малечку так засинав) і торкнувся чогось незвичного у м’якенькому кожушку.

– Котенятко, маленький Кузя! – майнула здогадка.

То ж одразу скинув ковдру. Сон кудись відлетів, а натомість з-під подушки витяг мохнатий мішечок, у якому були дивовижні речі: сіль, горіх та зубок часнику.

Онук помчав до бабусі, топочучи босими ногами по дерев’яній фарбованій підлозі та загортаючи старовинні домоткані доріжки

– Що це? – запитально поглянув на бабусю.

– Це оберіг, який боронить від різних напастей людину, особливо таку маленьку, як ти і твоя сестричка.

– Бабусю Дарина, ти темна людина, це все казки і забобони. – Засперечалася Аня, яка теж знайшла м’якенький мішечок.

– Ганнусю, рідненька моя, ще моя прабабуся розповідала мені про дивні дива, які відбувалися в старі часи у нашій місцевості ще задовго до мого народження. То лише здається, що мішечок м’якенький, насправді він важкий від того великого грецького горіха. Моя бабуся розповідала, що в давні часи серед дітей була висока смертність, а щоб вберегти дітей, – клали такі обереги.

Наступного вечора я вам про них обов’язково розповім, а сьогодні ви наморилися, сонце вже схилилося до заходу, тому, на добраніч, мої янголятка.

Діма ще намагався посперечатися, але бабуся підхопила його на руки, вклала у ліжко і тихенько заспівала про велетенського птаха, який боронить нашу землю від супостата, скарби ховає від хижого ока, захищає від хвороб та напастей. Онук хотів посперечатися, що він вже великий, щоб йому співали дитячі пісеньки на сон прийдешній, але так заслухався незвичайної пісні, що не помітив коли й заснув.

У пошуках скарбів

Ранок у селі розпочався з голосистого півня, який горлав так, мовби його трактор переїхав. Принаймні Дімі наснився півень схожий на велетенського птаха з дивними кошачими ногами та довжелезним хвостом. Хлопчик давно вже забув про сон, коли бабуся покликала снідати. На столі біля кабиці стояла велика тарілка з духмяними млинцями та глиняний глечик з молоком.

– Доброго ранку, мої янголятка. Швидше до столу, а то млинці охолонуть. Але спочатку до рукомийника, треба мармизи від сну звільнити, та красу навести.

– Та ми ще ж не встигли забруднитися, – засперечався було онук, але побачив, що сестра вже біля «відерця з клямкою для регулювання води», так вони називали сільський рукомийник, теж побіг освіжитися.

– Бр-р, яка холодна вода,- подумав хлопчик, – ось зараз намилю обличчя, а вода трохи збіжить, може стане трохи теплішою…- і надавив на клямку.

Вода дійсно збігла, але чомусь не стала теплою а зникла зовсім. Змивати мило з обличчя було нічим.

– Бабусю Дарино! Дарино бабусю! – заволав хитрун, – Хтось кран закрив! Мило в очі зайшло, виїдає, ой-ой-ой…

– Чудасія та й годі, – запричитала бабуся. – Я ж щойно наливала воду в рукомийник.

– Дімочка, біжи швидше до корита біля криниці, де корови воду п’ють. Там змиєш своє мило. – порадила сестра.

– Ой, лишенько, – знову запричитала бабуся, – там не можна мила змивати, а то корови води пити не стануть.

– Знову твої забобони,- спохмурніла Аня.

– Ганнусю, тут забобони ні причому. Корови дуже благородні тварини, вони забруднену воду пити не стануть, а ще гірше, – можуть захворіти. Ти ж не питимеш воду з милом? – повчала бабуся і одночасно витирала онука чистим рушником.

Аня тільки пирхнула. То ж людина, а то ж худоба.

– Чому ти так? Тварини – вони божі створіння, як і людина, люблять ласку, повагу, шанобливе ставлення. Людина, коли привчала собаку чи коня до себе, то не тільки годувала істоту, а ще гладила її, лагідно розмовляла з нею. Може тварини не завжди розуміють мову людини, але розуміють добре до неї ставлення. Кажуть, що академік Павлов лагідно розмовляв не лише з тваринами, а й з рослинами. Навіть незнайомі собаки його не кусали, а ластилися до нього. А всохлі рослини після його розмови оживали, квітли, добре плодоносили. Зрозуміла?

– Угу!- кивнула дівчинка і побігла пити вранішнє парне молоко.

Вже за столом, наминаючи млинці, кивала до старенької, яка поралася біля телятка:

– Ти, бабусенько краще скажи, як у тебе такі смачні страви виходять? Мама вдома теж смачно готує, але про балябушки я ніколи навіть не чула, а що вони такі ароматні, навіть не здогадувалась.

– Та ви вже забули, як два роки тому були і балабухи, і шпундру, і козацький куліш. А пам’ятаєш? «Збігай до погреба, візьми там глечик зі сметаною, буде ще смачніше!»

– Е ні, я не зможу. Там павук біля входу сидить, з ось такими ногами, – розвела руки Аня.

– Тоді ти сходи, Дімочка.

– Там темно, страшно, мабуть десь жаба сидить. Боюсь.

І всі весело розсміялися дитячим жартам та приколам.

А бабуся засміялася голосніше онуків щиро, дзвінко з переливами, аж сльози виступили – вона думала, що страхи дітей залишились і до тепер. І перш ніж продовжити розмову, обтерла телятко, вигнала його на вулицю, там де підростала соковита зелена трава, погладила кізку з козеням, які теж вийшли на схил городища, а потім пояснила:

– Багато страв, які з давнини готували у селі, не прижилися у місті через швидкі темпи життя. Тому забувають рецепти, забувають традиції, забувають історію. От у місті з’явилися інші назви. Балабушки стали називати пампушками, булочками, хоча це зовсім не те, адже пекли їх з кислого тіста, а інколи варили, як вареники, але обов’язково готували поливку з трав та часнику. Поливка й дає той особливий смак і аромат. Раніше на балабухах дівчата ворожили у Новий рік чи на свято Андрія: від криниці у роті воду носили для тіста. А хлопці їх смішили, щоб вони водою пирсали, або завчасно її ковтали.

– А на що ворожили? – запитала Аня.- Мабуть на гроші?

– Та ні, дитинко. Ворожили на судженого-ряженого, жениха пригожого. Про скарби та де вони зберігаються всі знають і без ворожіння, – усміхнулася і пішла до городу з відерцем.

– Аня, ти чому не запитала, де ж ті скарби зберігаються, про які всі знають і мовчать, – занепокоївся Дмитрик.- Я ж так хочу ті скарби знайти!

– Треба подумати ЯК запитати, щоб бабуся одразу зізналася. І себе не видати, що ти скарбів прагнеш, бо коли чогось хочеш і всім говориш – ніколи не знайдеш.

– Цікаво, а місцеві діти знають про скарби?

– Навряд чи малі про це взагалі здогадуються… Однак, треба перевірити.

Діти взялися за руки і пішли з двору на вулицю, де їхні однолітки замість того, щоб ганяти м’яча, займалися своїми справами, мов би дорослих у селі не було. Дівчинка у джинсових шортах прив’язувала бичка на схилі городища, хлопчик відерцем носив з криниці воду до двору Оддалік ще один хлопчина забивав цвяхи у дощечку квітникової огорожі…

Мабуть мода була у цьому селі біля кожних вікон, які виходили на вулицю, саджати квіти. У бабусі це були рожеві мальви, у сусідів – ромашки та жоржини, ще далі бузкові флокси, а ген по вулиці ще квіти, то жовті, то помаранчеві, то сині. А щоб корови, телята чи гуси не витоптали яскраві прикраси, їх загороджували метровим дерев’яним парканчиком – штахетником. Хати були не високі з боку городища, тому квіти з цікавістю зазирали у вікна, які надвечір відкривалися віконницями.

Першим їх помітив хлопчик з відрами:

– Вітаю на землі войовничих предків!

– Ми не войовничі,- голосно в унісон скрикнули наші герої. Подивились один на одного і не змовляючись продовжили, – Ми за мир у всьому світі!

Тепер здивувався незнайомець:

– Мене Володькою звуть. Ви мабуть вже забули? До бабусі давно не приїздили. А ви завжди так одночасно відповідаєте?

– Ні! – дуетом відповіли сусіди. – Ми Аня і Діма.

На схилі городища реготала конопата з двома, як у Пеппі Довгапанчоха, кісками дівчинка. Вона чула розмову і вона їй здалася смішною.

– Не зважайте, то – Катька. Вона від народження дурносміх. Зате в іграх вона прудкіша від хлопчаків. Вдома вправна, і корову доїти вміє, – з повагою продовжив Володька.

Питати про скарби було ще зарано, то ж Аня хитро запитала:

– А де тут такі місця куди дорослі забороняють ходити?

– У нас будь-де безпечно. Навіть болото висохло. Хоча, якщо плавати не вмієте, то на Ворсклу ходити без нагляду не можна. Ну, до лісу ви самі не підете, бо там комарів багато. А, згадав, до кар’єру не можна. Там може пісок обвалитися і поховає вас навіки-вічні.

– У селі є кар’єр? – здивувалася Аня. А Дмитрик подумав: «Бач як хитро випитує, мов професійний шпигун.»

А сусід вже розповідав, як минути Кукуй-городище, піднятися до колишнього хутора Скорикове, а спуститися до кар’єру в урочищі Яндолище – це вже зовсім поруч. Володька ще довго розповідав, де в озерцях в’юнів краще ловити, як зробити барку з підсобних матеріалів і чому важко вловити сома.

Діма чомусь уявив себе гарним рибалкою і вирішив детальніше розпитати сусіда про риболовлю. А Володьці тільки того й бракувало – гарного співрозмовника, якому і руки зв’яжи, показуватиме які очі були у виловленої рибини:

– Перш за все, уюна (саме уюнами в селі називають в’юнів) спочатку треба спіймати. Для цього існують кілька місцевих засобів. А тепер слухай і запам’ятовувай. Він навіть наголосив на назві.

Найперший і найзручніший – це заволока. Для цього треба обрати слушну мить. Коли ще така нагода трапиться. Ось ми з хлопчаками уважно спостерігали, коли мама піде до хліва корову доїти. Щоб швидко до хати не повернулася: доки трави накосить чи дерті запарить, доки подоїть, доки процідить… За цей час треба обережно і швидко зняти в світлиці гардину з вікна (у кухні коротка та швидко рветься, бо старенька). Треба добре прив’язати там, де вужчі кінці, до цупких дрючків, а де широкі з одного боку підвісити грузила – гайки на 30-40 г, можна важкенькі залізячки, але щоб не зачіпалися за піщане дно Ворскли. І гайда до річки, де у старі часи перевіз був, а у добрі часи вода лише до пахви дістає.

Самому заволоку тягти не цікаво і марудно. Потрібні друзі – вищенькі, щоб тягти фіранку, невгамовні, щоб хлистати дрючком по воді та загонити уюнів, а найменшенького з холщовою торбинкою – бігти по березі, та збирати улов, коли заволока стане важкенькою.

Достатньо двох – трьох проходів і цеберка (відро) уюнів у торбинці. Можна смажити на березі, можна принести додому, що б матуся не боляче лозиною по п’ятках шмагала. А ще краще – промити заволоку, обережно відчепити гайки та дрючки і повісити завчасно на вікно у світлиці, доки мама солить та розглядає як самі себе чистять уюни. Дірки та колір фіранки мати обов’язково побачить, але екзекуція або скасується, або відбудеться значно пізніше.

– Може потім розповіси про риболовлю. У нас інші плани,- почала Аня.

– Ні, іншого разу може й не бути.

Другий засіб – це верша. Нині на селі немає дідів, які плели верші з лози, тому найліпше робити вершу з восьмилітрових бутлів з-під води. Бажано взяти два або три. Для цього обрізають трохи нижче горловини, перевертають і знову вставляють у бутель, скріпивши частини мідною проволокою (дірочки можна проколоти шилом, а закрутити плоскогубцями). Завчасно на дно бутелів треба покласти, або прив’язати (мідною проволокою) грузила, щоб верша не спливала завчасно. Днища бутелів можна з’єднати мідною проволокою …зрозуміли. І обов’язково припнути до верби, бо течія у Ворсклі хоч і не швидка, але на кілька кілометрів віднести вершу може.

Чекати треба довгенько, можна навіть на всю ніч встановлювати верші, але результат буде неймовірний – уюнів вистачить на увесь хутір, ще й до іншого села можна продати.

– Та це легко зробити. Головне, знайти бутелі з під води, – почав Діма.

– А є ще третій козацький спосіб ловити рибу.

А третій, найбільш популярний у козаків засіб ловлі уюнів на кімлю або макушатник. Для цього за традицією одягають велетеньські зарічанські або боголюбівські шаровари на голе тіло. Якщо немає вдома шароварів, треба підгледіти куди ховає мамка теплі велетеньські рейтузи з цупкою резинкою і тихенько одягти їх біля річки, щоб чужі не бачили.

Тут же біля річки зробити баляші з хліба чи макухи і застромити баляші між булками (ти розумієш якими), перед тим, як зняти у воді шаровари або рейтузи. Можна не обертатися, щоб подивитися чи підпливли харчитися уюни, п’ята крапка у тілі відчує одразу, головне, що б за колосок щука не вчепилася. Ловити одразу не можна, що б не налякати. Треба трохи зачекати, коли вони своїм сватам-братам розкажуть про здобич. Отоді швиденько треба одягти шаровари чи рейтузи і виходити на берег. Доки друзі ще не вмерли від реготу і збирають вилов, засіб вилову уюнів варто повторити.

Ви вважаєте, що в’юнів час смажити? Помиляєтесь. Уюнів треба спочатку почистити. Точніше, вони самі себе почистять, якщо у казан вкинути добру жменю солі. Почекати годину, розпалити багаття, а потім помити їх кілька разів холодною водою. Сіль у річку виливати не можна, а то вільні уюни покинуть цю місцину.

Ось тепер їх можна смажити на сковороді чи в казані на соняшниковій олії, але не занадто. Перекласти в миску та накрити кришкою, тоді вони будуть м’якішими і можна буде вживати з головами та кісточками.

– Ти вмієш готувати рибу?

– Звичайно. Що ж то за козак, що не засмажить рибу та не приготує куліш. А з капустою ще смачніше.

Маленького качана капусти вистачить на кілограм уюнів. Але спочатку у казані або на сковорідці смажать чотири півкільцями порізаної цибулі, чотири порізаної півкільцями моркви, вже потім вкинути порізану капусту, посолити, поперчити, додати три ложки томату та склянку води, пів години протушкувати. Надібрати у полумисок капусту з цибулею та морквою, а потім шарами викладати уюни та капусту, за необхідності додати води та 4 зубка часнику и томити на малому вогні ще 15 хвилин.

(Це виявляється Володька постачає бабусю Дарину уюнами і вони удвох знають рецепти боголюбівської кухні).

Аня спочатку уважно дослухалася, потім намагалася припинити цю розмову, а потім від усієї душі реготала над кмітливими вигадками місцевих рибалок, тим більше, що Володька жодного разу навіть не усміхнувся, оповідаючи все солідно з чоловічою хрипотцою.

– Ніколи не думала, що ти такий кумедний, – витираючи сльози після реготу, зауважила Аня.

– А коли ж ви граєтесь? – запитав Діма.

– А це увечері, коли спека спаде, Зараз робота чекає – відповів хлопець і нарешті поніс відра до двору.

Діти, не змовляючись повернулися до хатини і чомусь пошепки, поглядаючи на дівчинку на схилі, яку було добре видно з двору, почали радитись про місце зберігання скарбів:

– Тобі навіщо ота риболовля? У нас інше завдання – скарби. Це місце повинно бути десь у глушині лісу, щоб не кожен міг одразу натрапити на скарб! Чи може десь у воді Ворскли?

– Ні, швидше за все їх закопали там, куди ходити суворо заборонено!

– Кар’єр! – вигукнули майже разом і почали готуватися до походу у Яндолище.

Кмітлива Аня вирішила розпитати ще й дорослих про дивовижну місцину. Вона озброїлася сапкою, що висіла перед хвірточкою на город, і приєдналася до бабусі, яка дуже зраділа несподіваній помічниці:

– Не планувала вас одразу до роботи залучати. Думала трохи відпочините з дороги, побавитеся на подвір’ї чи городищі. Дуже рада, що мама й тато виховали таку трудівницю.

Аня подивилася на бабуню і спохмурніла:

– Бабусю, ти чого плачеш? Хто тебе образив?

– Ні, я не плачу, то божа роса виступила на чолі.

– А чому ж тоді вона капає з щічок долі, аж на картопляне бадилля?

– Запам’ятай, дитинко, якщо не будеш щодня зрошувати ниву божою росою – трудовим потом, то на ній нічого й не вродить. Або вродить дуля з маком! А ще треба щодня низько вклонятися грядкам на городі і стиха приговорювати: «Дядечку городе, покажи свою вроду.»

– Ох і насмішила: дуля з маком! Мабуть це дуже малий врожай? Бабуню, ти не повіриш, але я тримаю сапу вперше в житті, тому не ображайся, якщо зрубаю не те. Картоплю від бур’яну мені важко відрізнити.

Жінка старанно розповідала про різницю між рослинами, розказувала, як краще тримати сапку, почала розповідати пригоди своєї улюблениці Тетянки, мами Ані та Діми. Дівчинка навіть не помітила, як під цікаву розмову звільнила від бур’янів кілька рядків картоплі. На жаль вже коли збиралася, то ненароком ковзнула сапою по великому пальцю на нозі. Бабуся була дуже здивована і похвалила онучку:

– Цілу грядку зросила! Звільнила картоплю від бур’янів. Подивись, Ганнулько, картопелька гарна стала, аж сміється. А що то у тебе на пальчику? Схоже на кров. А йди но сюди, я зашию.

Дівчинка здивовано подивилась на стареньку, аж трохи відсахнулась:

– Не треба зашивати. Само заживе. Там трохи.

Однак, бабуся нахилилась до ноги і швидко зробила рухи, схожі на шитво, промовила кілька незрозумілих слів. Аня прислухалась: «Кров спиняю. Рану зашиваю» На диво кров перестала бігти, а ранка склалася і стала зовсім непомітною.

– Бабусю, ти відьмачка?

– Що ти говориш, дитинко? Такий заговір знає кожна козачка.

– Ти козачка?

– Відвар синіх сокирок, отаких як біля криниці росте, козаки під час поранення прикладали до рани, щоб спинити кров. Та коли поріз неглибокий, то козаки – характерники просто дули на нього, або «зашивали» віртуальною ниткою, ще й слова ми замовляли…

Та Ані потрібна була інша інформація. Вона трохи подумала й запитала:

– Ти так багато знаєш про рослини, а розкажи про Яндолище.

– То мабуть, мама тобі сказала ту назву?- здивувалася бабуся.

І не чекаючи відповіді, почала розповідати про екзотичні та лікувальні властивості трав у цьому урочищі:

– Фахівці – екологи, народні лікарі-травники знаходять такі лікарські рослини, яким ціни немає. Наприклад, до найбільш широко використовуваних рослин слід віднести буквеницю, парило, безсмертник, миколайчики сині, волошки лугові, талогу, дев’ятисил, тощо. Буває таке, що врубають собі ногу чи поріжуть руку. На думку нашого земляка, відомого травника Івана Любарця, тут слід започаткувати екологічні екскурсії для юних природознавців.

– Почекай- почекай. Я не зрозуміла, а чому він травник? Він усіх отруює? А оті, що ти назвала рослини – то отрута?

– Що ти, дитинко, – засміялася старенька.- Травник – це лікар, який лікує травами. До нього черги стояли, коли він жив у Тростянці. Дуже відомі люди, артисти, співаки приїздили. А трави він збирав не лише в цьому урочищі. Казав, що кожна рослина особлива, кожна має свій час лікування та збирання, силу бере з матінки-землі весною, влітку чи аж восени, вранці або вночі, після дощу або в спеку…

– І найкращі трави у Яндолищі?

– То правда. Там багато різних дивовиж траплялося… Та то все казки, яким не варто вірити.

– Розкажи, розкажи, мені дуже хочеться почути твої казки. – Аж підстрибувала Анюта від цікавості, а сама думала лише про скарби.

– Стає занадто спекотно, ходімо до хати. Та й Дімончик вже кілька разів визирав у хвірточку та через парканчик – сумно хлопчику,- заперечила жінка і попростувала стежкою до двору.

Ані вже набридло працювати на городі, вже й спина почала боліти, руки стали дерев’яними, то ж вмовляти її не треба було. Вона залишила свою «зброю» на городі і швидко побігла за бабусею. А та, мов фея нахилялася то направо, то на ліво, збирала у свій фартушок дарунки літа: то кілька помідорчиків-огірочків, то цибулинки з зеленим пір’ячком, то морквинку, то укропчик.

– Бабусю, тобі ж важко нахилятися. Ти кажи, а я буду зривати, – запропонувала дівчинка, щоб швидше добігти до прохолодного двору.

– Ганнусю, ти будеш здивована, але кожен дарунок треба брати з поклоном. От, скажімо, прийдуть у ліс за грибами чи ягодами міські жителі: бігають сперечаються, кричать, інколи навіть сваряться. А ліс не показує їм своїх дарунків. Треба низенько вклонитися старенькому лісові, гречно попросити пригостити грибами-ягодами. Чим нижче нахиляєшся, тим більше у кошику здобутку. А ще можна приказувати: «Поможи, Боже, добру справу зробити».

– Жартуєш, бабо Дарина? Хіба ліс нас почує? Він же не живий!

– То ти не знаєш. У міських школах про це мовчать. Ліс – то жива істота, як і річка, озеро. Коли у лісі рубають дерево, то ліс стогне від болю, а коли річку забруднюють, то вона стає мертвою: без риби, раків, бабок, жабок.

– Ну рибу винищують, то прикро, а жаби…б-рр. Навіщо нам жаби, хай пропадають, мені їх зовсім не шкода.

– Кожна істота приносить користь. От, наприклад, у Ворсклі і біля неї є багато дичини, риби. Це найчистіша водойма в Україні, бо на її берегах немає промислових підприємств. Але жаби – то показники чистоти річки, вони ще й комарів-мошок-блошок знищують. От тобі хочеться, щоб довкола було багато комарів? Вчора бігли в хату від комарів, мов козенята. Ото ж бо. А зараз трохи відпочинимо і гайда на річку ховатися від спеки.

На річці

Доки в кімнатах діти перевдягалися у купальники, бабуся приготувала обід. Діти трохи покомизилися, відмовлялися їсти, а потім швидко згодували обід гусям і вже чекали, поки бабуся візьме під пахву рушники та простирадло, у кошика вергуни та пляшечку з компотом і вистрибом поспішили на Євтушенкове – затоку з білим піском та ароматом свіже покошеного сіна. Ґрунтова дорога була вкатана так, мов би вкрита асфальтом, а по краях і серединці роїлися бджоли та джмелі на кругленьких маленьких квіточках дикої конюшини.

– Бабусю, розкажи про Ворсклу.- Підстрибував поруч Діма, довірливо заглядав у очі старенькій.

– Може там якісь чудеса заховані, – зацікавилась Аня.

– Та чудес тут більше, ніж треба, – засміялася бабуся, а потім продовжила. Вперше згадав про річку Ворсклу грецький історик Геродот, який на власні очі спостерігав за пересуванням перського війська царя Дарія І, який розпочав ганебний похід проти скольдів (скіфів) аж у 513 році до нашої ери, але так і не дійшов до Ворсколу. Але у ІV ст. до н.е. скіфи стали активно селитися біля берегів цієї річки, змінивши традиційний кочовий спосіб існування на землеробство.

Перша писемна згадка про місцевість, де нині розташоване наше село, відноситься до 1185 року, коли Боголюбове згадується у писемній пам’ятці «Слово о полку Ігоревім». Там описується маршрут давньоруської дружини, а точніше її переправа через річку Ворскол (саме так тоді називали цю річку) біля Боголюбового.

– А чому Ворскол чи Ворскла? – наполягав Діма.

– Не поспішай. Розповім, що знаю. До речі, у перекладі з санскритської (нашої прадавньої) мови Ворскол перекладається, як кордон (межа, перехід) зі скольдами. Слово «вор» ми зустрічаємо у сучасних словах «ворота», «ворожіння», що перекладається, як кордон від двору до вулиці чи перехід від реального до нереального. Скольдами ще Геродот називав скіфів, які оселилися біля цієї річки ще до нашої ери. Все це описав у своїх дослідженнях відомий історіограф М.В.Веліканов.

Біля Ворскли сучасні дослідники відшукали 96 скіфських городищ та курганних могильників, які знаходяться на місцевості від Климентового і аж до села Кам’янецьке, а ще далі по Ворсклиці до с. Ницаха. Їх досліджували сучасні археологи Ю.М.Берест, Є.М. Осадчий, В.В.Приймак. В кінці ХХ ст. було вивчене Бєльське городище, що у Полтавській області. Кажуть, що то було велетенське городище, столиця скіфів Геліон. А на початку ХХІ століття в 2002, 2003, та 2004 роках під керівництвом професора В.В. Приймака розкопки велись біля нашого села, оце якраз напроти Євтушенкового.

– Скільки видатних людей тут копирсалися! І щось знайшли? – благально подивився на бабусю хлопчик.

– Не одразу. Наша священна земля таїть у собі багато таємниць. На розкопках городища Лосиці, де розкопали останки трьох жінок – скіф’янок, знайшли багато цінного. Наприклад, раритетними виявились трипружний перстень, золотофольгове та нефритове намисто, близько 25 кг білонових срібних прикрас та уламки унікальної скіфської кераміки.

– Ого! Оце б мене до тих скарбів. Треба хоч одним оком поглянути. – замріяно прошепотів Діма. А потім голосно: – А куди ж поділи ці скарби?

– Ці пам’ятки передали до музею Сумського університету, Тростянецької школи №5. Деякі скарби «прописалися» навіть у Петербурзькому Ермітажі. Там вони й нині.

– А потім?

– На підставі історичних раритетів зробили висновки, що в більшості скіфи проживали тут не постійно, хоча й займалися землеробством, але поховання своїх померлих вождів, шаманів, можливо заможних чи авторитетних родичів робили регулярно протягом кількох століть. Разом з померлими закопували горщики з їжею, напоями, прикраси. В одному кургані разом з вождем були поховані кінь, збруя, кілька рабів та робочий реманент у окремій кімнаті, яка знаходилась поруч з поховальною камерою. Лише біля Лосиць було розкопано шість найбільших поховань. Вчені зазначили, що деякі кургани були пограбовані ще 1000 років тому!

– Навіщо закопували, бабуся? – не витримала і запитала Аня.

– Мабуть, сподівалися на щасливе загробне життя, бо у великих царських курганах було і золото, і срібло, і їжа, і худоба і, навіть, забиті жінки з челяддю.

– Божже, які вони кровожерні, – вжахнулася Аня.

– Це не остання згадка про людські жертви в історії нашого села. – з сумом сказала бабуся. Вдруге про Боголюбове згадано у Литовських статтях 1399 року, коли на берегах Ворскли відбулася кримсько-литовська битва князя Вітовта та хана Тимура Кутлуга. Цю битву литовці та русичі програли. А татари захопили ясир та бранців і дуже швидко поспішили на південь. Вони покинули поранених ворогів напризволяще. А ті вижили і утворили на протилежних берегах Ворскли два поселення. На півдні, де переважали литовці, село назвали Литовкою, а русичі, які теж брали участь у битві, на північному березі впали на коліна і дякували богові за щасливий рятунок і назвали своє поселення Боголюбове.

Пошуковці та туристи і нині знаходять тут численні старовинні раритети, які стали свідками кровопролитного протистояння.

– Що знаходять?- перепитав Діма.

– Артефакти, що вціліли з тих часів: наконечники стріл, списів, уламки мечів, кольчуг, кістки…

– Про кістки не треба. То страшно. – стишив голос онук.

Від річки вже голосно лунали вигуки дітлахів та вереск дівчат. А в низинці біля кущів верболозу вгледіли півтора десятки легкових автомобілів з парусиновими наметами, маленькими столиками, похідними стільчиками. На столах не лише овочі-фрукти, але й алкогольні напої, пепсі, лимонади. У чоловіка, який міцно спав на березі на спині була занадто червона шкіра, – одразу видно, що нікому було попередити, про активне сонячне проміння, яке спалює не лише листя, траву, але й шкіру. Лише бур’яни біля верболозу чомусь не боялися жахливої спеки.

Дівчата, що горнули сіно неподалік, кожні півгодини бігли до річки, в спідницях та блузах пірнали у воду, а потім знову поверталися на сіножать. За деякий час одяг висихав і процедура пірнання поновлювалась. Аня бачила, як молоденька матуся з великими умовляннями витягувала з води на берег малюка, який ледь навчився ходити, а той опирався, ладний голосним криком заявити про своє право бовтатися у воді.

– Наталю, Ярику, а ну швидко на берег, бо вже губи посиніли, – викрикувала пишнотіла блондинка під блакитним тентом.

– Ма-мо, ну ще трішечки…- канючили дітлахи.

– Ну як водичка? – це вже бабуся завела розмову після привітання.

– Мов парне молоко, – почула у відповідь.

– Як це, чому це –парне молоко? – запитала Анюта.

– Ти молоко пила з пінкою одразу ж після доїння? Мама і татко Сергій обожнювали таке молоко. Тепле, ароматне, з густою пінкою зверху…

– Як у капучино чи лате? – втрутився Діма.

– Ну майже,- засміялася бабуся. – Ото ж його й називають «парне».

Доки діти роздягалися для купання, прослали простирадло для відпочинку, бабуся розповіла уривок з казки про Іванушку-дурника, який скупався у парному молоці і став не лише гарним та розумним, а ще й царевичем. Діма нетерпляче поглядав на прозору воду, особливо там у лагуні, де бовтались малюки і навіть спробував великим пальцем ноги, яке то «парне молоко».

Однак бабуся пригрозила пальчиком почекати: не можна одразу стрибати у воду. Тому він здивовано спостерігав за зграйками верховодок, які повсякчас пропливали під водою. Вони зовсім не боялися тих, хто купався, а коли якийсь малюк намагався спіймати сріблясту рибинку, то вони стрімко уникала рук, розсипалися бризками між пальцями. Дитина сміялася, а рибинки здавалося кепкували над нерозумним людським дитинчам і продовжували свій традиційний маршрут.

Нарешті баба Дарина дозволила стрибнути в воду, але діти одразу ж вискочили з води. Було перше враження, що обпеклися окропом. Вода була такою холодною, що Анюта першою вистрибнула на берег, навіть не змочила купальника:

– Ого, яка холодна! Я передумала заходити в воду. Ходімте швидше додому у прохолодний блакитний будиночок…

Вона вже почала збиратися, склала до кошика рушники, почала вдягатися, коли у лагуні від захвату заверещав Діма. Він вирішив розпочати купальний сезон з мілини, де було багато дітвори, а вода від сонця та гарячих тіл стала теплою. Брат ковзнувся і промчав повз малюків аж на середину лагуни, радів від усієї душі. На заклик сестри повертати додому він лише запитально глянув на бабусю і продовжував бовтати ногами й руками, збивав фонтани бризок. Спочатку дівчинка образилась, а потім сіла біля бабусі, поклала їй голову на коліна й стиха попросила розповісти щось цікаве.
Бабусю не треба умовляти, то ж її оповідки зацікавили не лише онучку, а й коло дівчаток та хлопчиків біля них, які з увагою дослухалися до місцевих легенд з уст улюбленої вчительки.

– А скажіть, чому ж назвали цю місцину Євтушенкове? Хто такий отой Євтушенко, козак чи посполитий, а може кріпак? – запитала чорненька дівчинка.

– А ви хіба не чули цю відому бувальщину? Маринко, тобі хіба дідусь не розповідав?– запитала бабуся. Вона не випускала з поля зору онука у воді і продовжила, – Ото ж слухайте, запам’ятовуйте, а потім перекажіть своїм онукам, як і мені колись розповів один мудрий дідусь.
___

Пишіть, якщо цікаво, що буде далі 🙂

__________

А які цікаві творчі роботи є у вас?

МАЄТЕ ТАЛАНТ? Беріть участь у конкурсах і програмах Творчої платформи Алея Зірок, створюйте власні онлайн портфоліо артиста. На вас чекають міжнародні конкурси, Алея Талантів України, Алея Зірок України, Національний Творчий Чарт і Національний Творчий Фонд. А також Суперпремія року!

ПІДТРИМАЙТЕ ТАЛАНТ! Додавайте творчим людям лайків, поширюйте публікації у соцмережах. Давайте разом зробимо українські таланти відомими в Україні, Європі і в світі!

ДОПОМОГТИ ТАЛАНТУ

Ви можете замовити таку новину про себе.

5/5 (3)
Віртуальні нагороди учасників Алеї Зірок

Меценатська нагорода на Алеї Зірок

Ви можете подарувати Меценатську нагороду (одну чи декілька), яка з відповідними цифрами з'явиться на сторінці учасника творчого конкурсу, а кошти працюватимуть на просування талановитої людини (колективу).
Хто вже отримав меценатську нагороду?


Також цікаво:

Творчі конкурси для дітей і дорослих

Міжнародні конкурси - Алея Зірок України Зіркові сторінки талантів в Star Hub Journal Курс підвищення кваліфікації Музична освіта і музична індустрія: Україна, Європа, світ